What`s new? Трохи про новини + опитування

 Дивно, пройшло кілька років з часу останнього мого допису тут, проте мені і досі згадують час від часу, що от колись я вела цей блог і що за ним дуже скучають. Треба було, мабуть ці кілька років, щоб переосмислити все. Проте найкраще починати спочатку.

Далі хочу розповісти трохи новин і потім хочу отримати вашу відповідь на кілька коротких запитань. Опитування буде анонімним, але спочатку прошу прочитати першу частину.

Отож, чому я почала писати цей блог?

Колись давно, коли світ був ще молодим, а інтернет на теренах нашої країни лише з'являвся в мене було непереборне бажання мандрувати, яке перейшло мені від батька. Власне на початках - він власне і був моїм поводирем у мандри, як вмів і що сам любив - брав мене на гриби, на риболовлю, просто на прогулянки до лісу, показував як розкласти багаття, вперше відбулась моя ночівля в старенькому брезентовому наметі і в ватяному радянському спальнику. Спогади про ті мандрівки, попри все - напевно найкращі з мого дитинства - про солодке повітря, запах лісу, особливі барви, коли сонце просвічує між листя, можливість лежати на землі, дивитись в небо, забути про все і бути собою... поїздки на потязі, гриби, рослини, мурашки, які заповзли в пакет з потовченими канапками, яскраві зорі на небі. Всі ці спогади та чудові моменти тягнули мене в подорожі, і в дорослішому віці. Після уроків ми часто гуляли в диких парках чи на Кайзервальді у Львові. І закономірно - мені того з часом також ставало мало. Ще з малих літ - непереборне бажання манило мене вперед - з'ясувати, а що ж там далі? За тим горбом, за тим будинком, за сусідньою вулицею. В Карпатах ми з татом були один раз, проте він часто згадував про те, як замолоду він їздив туди і відгукувався про них, як про чарівний край, сповнений безкраїх лісів і особливої краси. В нас була карта Західної України, на ній звісно були позначені основні гори, але годилась вона, хіба для того, щоб приблизно орієнтуватись на скільки далеко Ворохта від Коломиї. І от прийшов інтернет. Якесь повільне незрозуміле чудо, яке можна було якось запустити на кнопочному телефоні і пробувати щось шукати про світ. Екран був 2,5х3 см, інтернет лімітований і дорогий, трафік повільний і часто обривався, а саме головне - так було по цілій країні, тому інформації, яку я шукала - майже не було. Максимум шо можна було знайти - це якісь фотки генштабівської карти де було від руки намальовано маршрут. Карта була сфоткана без масштабу, але тоді про те, що таке орієнтування я ще не знала, тому цей факт мене не хвилював. Якщо пощастить - на тому огризку був якийсь населений пункт, який можна було спробувати знайти на моїй великій карті, яка вміщала кілька областей. Як туди добратись - треба було питати в тата, знайомих і загалом - постаратись. Проте ентузіазму було багато, споряги мало - але це нас не зупиняло. Ми брали з собою те, що тоді на нашу думку потрібно було брати в похід - консерви, картоплю, макарони, великий казан, вино в скляних пляшках, сокиру... це те, що можна було дістати. Спальника, карематів не було, перти 6-7 кг намет бажання не було, тому ми їздили без намету. В мене був батьковий Єрмак. З одягу брали старі в'язані сведри, куртку часів маминої молодості, яку вже не шкода, шерстяні шкарпетки, гади, або кеди ( по сезону). Відповідно рюкзак виходив дуже важким. Доперти його кудись далі, ніж за пару км від станції зазвичай не виходило. Потім ми почали мандрувати більше влітку, щоб нести менше речей, в мене з'явився каремат. Вдавалось зайти вже на порядок далі. Але як залізти на гору - так і залишалось невідомим. Зазвичай ми знаходили дорогу до гори, і в якийсь момент впирались в стіну непролазного лісу на крутому схилі, блукали, губили стежку, торчали в лісі день-два і їхали назад, але при тому вже були дуже щасливі.

Проте, прогрес не стояв на місці, і в когось були більші можливості, ніж в мене - тоді ще учениці старших класів школи. То ж поступово почали з'являтись блогери, які писали про Карпати. При тому описували вони досить доступно і послідовно, викладали фотки, розклади автобусів, ціни на проїзд - усю цю жадану інфу. Потім була практика в університеті в горах і понеслась. Саме головне - що ті блогери, які ділились інфою здавались мені тоді просто Боженьками. З їх допомогою я робила перші кроки в гори і нарешті вдалось знайти шлях на кілька вершин, а не застрягнути десь в підніжжі. Поступово в мене з'явився спальник, намет і інше спорядження. А з тим всім і досвід. В якийсь момент я відчула, що і сама можу поділитись інформацією, щоб інші люди могли також прочитати і піти в гори. І таким чином, я можу трохи віддати борг перед вселенською мережею. Це був класний період існування цього блогу ( кілька років).

Чому все зупинилось?

В певний момент світ почав змінюватись. Я любила в подорожах те, що пам'ятала з дитинства - тишу, свіже повітря, природу... і відсутність людей. Коли йдеш з татом весь день по лісу і навколо ні душі. Те саме було і на початку моїх мандрів - тоді ми іноді відчайдушно хотіли зустріти когось і запитати дорогу - але нікого не було. Проте зазвичай ми відчували в тому особливий кайф, і сидячи в лісі біля вогнища, за якихось 2-3 км від села кілька днів не бачили нікого окрім самих себе. В лісі було тихо, чувся лише шум дерев, потоків, спів пташок... і це було божественно. А в якийсь момент інфопростір подіяв - людей в лісі стало більше, на стежках - теж, на вершинах, в долинах, на місцях стоянок... і, о жах! вони були зовсім інші. Вони не цінували те, що любила я, мої друзі, мій тато і ті, кого мені доводилось читати. Мені здавалось, що люди, які ходять в гори - це вже однодумці, бо люблять те саме, і йдуть всі туди за цим відчуттям гармонії з природою, простотою і силою. І це була велика помилка, і велике розчарування. В горах все більше ставало "випадкових людей", які йшли туди шуміти, нищити, ламати, смітити - руйнувати все те, що ми любили. Доступність інформації - відкрила їм сюди дорогу. І я була однією з тих, хто розміщував цю інформацію у відкритий доступ. Хоч я завжди в своїх дописах закликала до правильного поводження і бережного ставлення до природи - але кожен бачить те, що хоче бачити. І кожен може взяти з будь-якої статті ту інформацію, яку хоче - наприклад про добирання, маршрут і пропустити "непотрібну" - про суть. Якщо спочатку я навпаки старалась написати про різноманітні місця, охопити найбільше різних точок, не повторюватись, то з часом я прийшла до того - що не варто зливати ті точки, де ще нема туристів. Нехай вони ніколи не дізнаються про них. А по другому-третьому разу писати про ті самі локації я не бачила сенсу. То ж блог помер.

Що зараз?

Багато змінилось. Я закінчила університет і аспірантуру. Дисертацію не дописала, бо перестала бачити в ній сенс. Тато помер. З Орестом ми попрощались. Я переїхала жити до бабусі, у якої була деменція і їй потрібен був догляд. Я почала працювати в gorgany - адміном в магазині. Пробувала паралельно ще щось вивчати, пробувати змінити напрям діяльності, знайти себе. На щастя - мені допомагав коханий чоловік, який був поруч і у всьому підтримував. Графоманство мене не покидало. Я любила писати ще з початкової школи. То ж трохи брала роботу перекладаючи укр-рос, англ-укр на фрілансі, потім почала іноді дописувати на ресурс компанії де працювала - gorgany pro (і ще поки що працюю дотепер). Переважно це поради, як обрати спорядження, чи огляди конкретного спорядження. Маршрути мені "зливати" більше не хотілось. Декілька моїх статей увійшли в топ-10 за кількістю переглядів. Загалом можете глянути, якщо цікаво все, що я там написала за лінком. Це те, де я публікувалась весь той час, поки тут була мовчанка.

Що далі?

Моя позиція про те, що про останні класні місця в Карпатах треба мовчати - не змінилась. Тієї ж думки дотримуються всі люди, яких я поважаю, і з якими співпадають мої погляди на багато речей. Постити інформацію про маршрути, карти, ціни на проїзд - більше немає сенсу. Зараз є безліч інформації в мережі на цю тему, особливо, якщо це стосується популярних точок. А ціни - штука нестабільна. Та і різниця в +- 50 грн думаю зараз ні для кого не складе проблеми. Писати звіти про походи по точках, які вже були в цьому блозі не дуже бачу сенсу. Як мінімум це мав би бути новий формат. Можливо з акцентом на те, що змінилось за цей час. Проте це точно не буде основним в цьому блозі, оскільки подорожую я тепер не так часто, і не завжди є бажання про мандрівку щось писати. Іноді класні спогади і думки хочеться залишити просто для себе. Основний формат блогу, який був раніше - вижив себе. Продовження можливе. Але мені потрібен відгук. Тож що буде далі - залежить від вас.

Тут і раніше було трохи дописів про мої роздуми, про подорожі Україною - різними містами, і щось, що можна назвати художньою творчістю. Проте, оскільки основний акцент був іншим - закономірно, що такі дописи не набирали надто багато переглядів, тому основне питання - наступне - чи взагалі комусь ще цікаво мене читати? Якщо так - то про що?

Що я можу запропонувати (перше, що приходить на думку) - роздуми, питання охорони природи, філософські рефлексії на тему природи, культури, Карпат, звичаїв, традицій і т.д., зрідка - інфо про якісь походи, цікаві точки - у випадку, якщо це місце, куди я б хотіла, щоб приходило більше людей, щось про психологію, можливо. Тобто загалом - про моє життя, те чим я живу, що мене цікавить, що дізнаюсь нового, про що думаю. Без надто особистих подробиць, але більше з метою підкинути інформацію для роздумів для вас. Якщо вам набридли короткі постіки в соцмережах, реклама, яка лізе звідусюди, гламурні фотошоплені несправжні фотки, і загалом пластмасовий світ, та ви відчуваєте, що вам потрібно, щось більш природнє, заземлене, справжнє і просте - це може бути тут. Не часто, без календаря дописів. Але якісно.

В цьому блозі було не багато коментарів від читачів. Чесно кажучи - мене це влаштовувало, бо якщо нема чого сказати по суті - краще промовчати. А писати просто "це класно" - безглузда витрата паперу та чорнил, хоч і віртуальних. Єдине, що в мене було - статистика переглядів. Але зараз мені потрібен ваш відгук. Я розумію, що тут давно нічого не було, тому навряд чи цей допис багато хто побачить в морі шуму, спаму і реклами, але я можу почекати. А щоб усім було комфортно надати мені відгук - я прошу залишити його у анонімній google формі за посиланням.

Усім дякую за ваш час! 

Дивна Скупова - серця мого печаль ( 5-7 березня 2016)

А вже сонечко блиснуло, сніжок підтанув... Розкажу вам шось небанальне (бо скільки вже будете слухати від мене про то, шо всі і так знають) з того, що в загашніках неописаного маю - розкажу вам байку про полонину Скупову на 8 березня 2016 року. Але звісно цей похід тільки номінально можна назвати восьмоберезневим, бо наче початку весни був присвячений, але 8-ого березня я, як годиться дівчині з традиційної родини пострадянського простору, була вдома - поїдала якісь смаколики за кавою з жінками своєї родини - мамою, бабцею і хресною.

Тож десь посеред ночі ми опинились в Франківську. Було неприємно зимно і сиро, висів бридкий туман. Мимовільно пробивало на дрижаки. З Франківська ми першою ж маршруткою виїхали на Верховину. В Верховині вже блиснуло нам привітно сонечко. Ми потусувались там години дві, з'їли пиріжочки місцеві, куплені на базарі і перегрузились в автобус на Пробійнівку. До пробійнівки тряслись ше біля півтори години по чудесній і вже добре знайомій розбитій дорозі. Правда, організм мій видно за кілька таких сеансів, які вже відбулись в моєму житті адаптувався до такої активності і цього разу я почувала себе майже нормально, коли автобус виплюнув нас зі своїх нутрощів на кінцевій.

На зупинці сидів якийсь старий сивий вуйко. Всі інші пасажири автобусу були місцеві і швидко розійшлися хто куди. Ми ж затримались на зупинці натягаючи бахіли, перепаковуючись, перевдягаючись і перекусуючи якимись ніштяками. Я дістала мапу, щоб вже на місці зорієнтуватись куди нам далі. Підйом на Скупову з Пробійнівки йде через великий присілок Стовпні. Ми перепитали на всяк випадок в дідуся чи нам в той бік, куди я зорієнтувалась по карті. Він з інтересом порозглядав нашу карту, підтвердив шо все там правильно намальовано і що ми правильний напрямок обрали. Ще ми троха з ним побалакали та й час було вже йти.

Соната в чотири руки про Кукул відомий і невідомий

Ми дуже часто проходимо повз і не звертаємо уваги на речі, які заслуговують нашої уваги. Часто переслідуючи лише одну ціль, все інше стає другорядним. Ми забуваємо, що іноді подарунки, бувають вдало заховані і головний ефект відбувається тоді, коли знахідку знайдено.

(с) Роман Тимофійчук (Treker)

За останні два роки я написала тут дуже мало, тим не менш кількість відвіданих місць і проведених в горах годин колосальна, як на середньостатистичного туриста. І от зараз, коли до мене знову повернулось натхнення і я хочу писати - цей весь масив даних, спогадів, фотографій і відео чавить мене велетенським пресом і я відчуваю свою безпорадність перед цим всім і не знаю з чого починати. А також в моїй душі таїться сумнів чи зможу я вже досить добре передати ті події давнини...

Тим не менш - трапляються маленькі випадки, маленькі зачіпки. І знову ж таки - мережа інтернет несе більше користі, ніж мінусів. Приносить знайомства... Одне з них - знайомство з Ромком Тимофійчуком. І я не пам'ятаю з чого вже воно все починалось - чи з взаємного читання чи з календаря, який Ромко зробив зі своїх світлин два роки тому... 

Попри любов до гір, спільні зацікавлення, публікації на одному ресурсі - мені здається в нас є щось спільне в тому як дивитися на речі - звертаємо ми увагу на щось таке невидиме, в тому, що всім давно відоме шукаємо незвідане. Для всіх зовсім не очевидно - навіщо дертись крізь дебрі, завали, пробивати "одноразові стежки" (с), аби добитись туди, де ніхто до тебе не був і вже після тебе ніколи не буде. Нащо шукати найглухіші закутини і безлюдні місця забрідаючи в хащі відомих гір? Мені важко це пояснити тим, хто запитує - це поклик серця, коли не можеш інакше. Здається мені - Ромко такий теж.

І попри може вже два роки віртуального знайомства і списаних кількох кілометрів повідомлень - ми наразі так ніде разом і не вибрались, хоч планували. І я надіюсь, що якось ми це таки виправимо і нам нарешті вдасться синхронізуватись у просторі і часі, а наразі історійка про десинхронізовану мандрівку - де ми перебуваємо в тому самому місці, лиш в різний час.

Про Новий 2017 рік, іглу і Мармароси

"Напоминайте себе почаще, что цель жизни вовсе не в том, чтобы выполнить все намеченное, а в том, чтобы наслаждаться каждым шагом, сделанным на жизненном пути, в том, чтобы наполнить жизнь любовью."

(с) Ричард Карлсон

Music:

Hugh Masekela – Stimela,

Oscar Peterson Trio – Mumbles

Осінь - період відмирання, а зима - період спокою. Коли щось зникає і відходить, то тільки для того, щоб звільнити місце для чогось нового. Принаймні, я в це вірю. Та цього року все так активно пішло на оновлення, що до початку зими майже нічого не залишилось. Вкотре пересвідчилась, що нема такого, що будучи тобі дорогим і важливим, не зникне одного дня. Ніщо не вічне і "все так не буде", як каже моя бабця - в чому заключається сенс глибинної філософії минущості.

То ж настав грудень, а разом з ним і питання зустрічі Нового року стало ребром. Не те щоб я дуже сильно святкую конкретно це свято. Зрештою, у кожного свята є як багато прихильників, які розкажуть чому це свято дуже важливе, так і багато супротивників, які мають безліч аргументів чому це свято не свято і чому його святкувати нема сенсу. Як на мене - чим більше свят, - тим більше нагод розважитись, класно провести час - то чому б ні? Взагалі після років різноманітних варіантів - від повної іґнорації свят, до активного їх святкування я дійшла до висновку - що в тому є свій прикол - в спеціальному антуражі, підготовці, плануванні і нарешті святкуванні чогось. Крім того, всі ці свята - це зупинки на довгому маршруті життя - вони дають відчуття плину часу і допомагають пам'ятати про минущість, при чому налаштовують на позитивний лад.

То ж настав грудень, а варіантів святкування нуль, компанії нуль - прекрасна перспектива) Я вже собі подумала про авантюрну затію зимового солопоходу в Карпати, як з'явився bramms (Андрій Плясун) на горизонті (в коментах в інстаграмі) і понєслась :) Тим більше - ми вже якось два роки тому і познайомились особисто якраз на зламі років, про що є туй.

За Брамсом, ясно шо і компанія підтягнулась і почався довгий, просто безконечний чат збирання - хто що бере, яке меню і т.д... Загалом, хто пробував кудись вибратись компанією і створював загальний чат - зрозуміє мене з пів слова)

В результаті, - назбиралось нас 7 людей - не маленька туса. План був такий - їдемо в Ділове, реєструємось, вилазимо на ПІМ, десь там під вершиною базуємось, будуємо іглу і в ній тусимо - ну, десь приблизно так. Нарешті, день виїзду настав - в машину ми звісно всі не помістились, тому я і Анфі (Ярослав Непик) пішли на комфортабельний Раховоз екстракласу (загальний вагон форева!), а решта компанії - їхали машиною. Ше одна людина доїжджєла, але це сюрприз, про все по порядку.

Лист про світосприйняття

Біологічна освіта спричиняє біологічний світогляд. Світогляд же в свою чергу залежить від способу цей світ сприймати. Психологія, яка міцно базується на біології виділяє три типи людей за способом сприйняття світу - візуали, аудіали та кінестетики. І хоч наука стверджує, що всі ми більшість інформації сприймаємо візуально, - це все не так однозначно, як здається.

Бо інформація - це одне, а її інтерпретація - зовсім інше. 

Найперше хочу тобі сказати, що по своїй природі - я візуал і трохи кінестетик. Спочатку я дивлюсь, а потім хочу торкнутися. І хоч кажуть, що жінки люблять вухами - я люблю очима.

Зупевне, я буду дивитись тобі у вічі, вивчаючи та запам'ятовуючи колір і рель'єф райдужки. Я стану неодмінно твоїм персональним іридодіагностом, який безпомилково відчитає відтінки твого настрою, по найменшій зміні виразу очей.

І не так важливо, якого кольору в тебе очі - попелясто-срібні, чи може кольору неба, може в тебе очі кольору моху на сірому камені, чи осіннього лісу; нехай будуть вони хоч би й медвяно-брунатні, або кольору відгашених вуглинок з ватри. Я неодмінно придумаю собі якусь асоціацію і знаходитиму твій погляд повсюди. Сидячи навпроти за столиком затишної кав'ярні чи стоячи навпроти тебе на переповненій людьми вулиці - я буду вдивлятись в твоє обличчя і запам'ятовувати його риси у кожну вільну хвилину, щоб до кінця життя, яке ми проживемо разом, в моїй пам'яті назбиралось стільки твоїх портретів, скільки днів у нас за плечима.

Я неодмінно зверну увагу на твоє волосся. І не так важливо - буде коротке воно чи довге. Скоріш за все, воно буде темним і жорстким, таким, щоб мені захотілось його торкнутись, провести рукою, поправити пасмо. Я неодмінно запам'ятаю мільйон і ще один твій жест та міміку і складу свою власну карту чи визначник для того, щоб врешті можна було б розумітись без слів, які в моєму світогляді мало важать у своїй звуковій формі.

Ти взагалі краще пиши мені, шли картинки, фото, свої селфі - де ти там і як в тебе справи. Подаруй мені свою футболку чи светер - я буду лягати в них спати, намагаючись відшукати в складках тканини запах твого тепла.

Memento mori, пам'яті Макса Ліпатова присвячується

Буквально вчора з запізненням майже на добу дізналась про смерть відомого багатьом (принаймні заочно) мандрівника і відеоблогера Макса Ліпатова.
Вперше на його відеоблог втрапила завдяки Жені Бритавському - автору блогу 40 000 km there and back. Він тоді приїздив до Львова з презентацією їх "Вздовжкарпатської експедиції", яка значно перекривалась з нашим Закарпатським туристичним шляхом. Ми власне навіть з різницею в кілька днів проходили точки на маршруті і вже в горах місцеві жителі нам розповідали, що тут нещодавно проходили теж кілька людей, які надумали всі Карпати перейти. Та, як відомо - ми скинулись додому швидше, а їх експедиція увінчалась успішним фінішом.

Так от, познайомились ми на пост-презентації їх експедиції і продовжили спілкування після заходу. Тоді Женя і показав мені вперше відео Макса на ютубі. За наступні кілька днів я передивилась їх всі. Яскраві, цікаві відео амбітних неймовірних пригод, розбавлені чудовими фішками монтажу і жартами автора - здається я і досі не бачила нічого крутішого в такому жанрі. Крім того, ми тоді сиділи утрьох - я , Женя і Андрій Крисько - засновник GoMountainsClub, який тоді був лише в задумах і дуже жваво обговорювали побачене. Таке не могло не надихати!
Пам'ятаю, неодноразово переглянула ще потім відео, як Макс з друзями зробили каяки, щоб обплисти навколо Криму. Ідея зробити самотужки каяк не покидає мене і сьогодні.

Ужгород, Siberian Sun, ботани and Love (7-9 грудня 2016)

The words I hear, the signs I saw

Siberian Sun "The tears"

Моя подорож святими землями триває. Першу частину мандрівки по Мукачево читайте тут: Зимове Мукачево solo-way (07 грудня 2016)

То ж я сіла в електричку на якій вперто писало "Сянки", хоч вона і мала курсувати за маршрутом Мукачево - Ужгород і в глибоких сутінках вона рушила чітко за графіком. В вагоні тьмяно світила одна лампа, майже не було людей. Тішило що опалення було справним і я відігрівалась на незручній дерев'яній лаві, вглядалась в безпросвітну темряву ночі за вікном. 

Люди, що заходили в вагон вітались потискаючи один-одному руки, вітаючи один-одного на ім'я. Питали про здоров'я і справи рідних та спільних знайомих. Розсідались в декілька груп. Спочатку говорили діалектом. А коли сіли - перейшли на мадярську. Я слухала і намагалась звикнути до мелодики цієї мови, відокремлювати слова і звороти. Цікаво скільки часу  потрібно було б мені щоб її вивчити? Намагалась уявити і здогадатись про що говорять ці люди. Мабуть обговорювали поточні справи - в кого що на роботі, підготовку до свят, розпитувались як там родичі за кордоном. Такий собі життєвий парадокс - ніколи не любила вчити мови в школі, але самостійне вивчення, а тим більше вивчення в мовному середовищі завжди легко мені давались і були дуже цікавим процесом.

В вагоні панувала затишна атмосфера. Люди обмінювались мандаринками та цукерками, що було так зворушливо. Поїзд рухався крізь темряву наче космічна чарівна істота, яка сяяла багатьма вікнами в зимову ніч. Час від часу вдалині виринали і знову зникали острівці світла. На першій ж станції після Мукачево майже всі люди з вагону вийшли, виносячи з собою свою угорську, жарти, сміх і відкритість. Залишилась лише я, кілька людей та стук коліс.

З нечисленними зупинками на темних перонах дістались Чопу де нас чекала тривала зупинка, а потім ми рушили в тому напрямку, звідки щойно приїхали і вже потім непомітно плавно електричка звернула кудись на Ужгород. За дві години дороги я опинилась на пероні вокзалу. Поїзд полегшено видихнув і став зовсім порожнім. Зателефонувала до своїх друзів, в яких проживу наступні два дні. Ми домовились про зустріч. Я йшла нічним містом. Надзвичайно затишне і чарівне. Почувала себе вперше за довгий час безпечно на вулицях вночі - Львів вже досить давно втратив це.

Я перетнула міст. Внизу сяяв відблисками Уж - спокійний і муркотливий, блискучий наче велика риба. Я знову згадала своє сьогоднішнє одкровення - про любов до міст з річками. І серед всіх них Ужгород повільно, але впевнено просувався на перше місце цього списку.