Боржава (09-10 серпня 2014)

Отож, натхненна Чорногірськими соло-прогулянками запланувала я собі сходити в повноцінний солопохід. Намітились вільні вихідні і я вже почала собі уявляти як я свобідно розсікаю простори полонин, коли з'явились бажаючі скласти мені компанію. Вірніше, дуже просили вивести вперше в житті в гірську мандрівку. Тут я розумію, що солопоходик мій відкладається, але що не зробиш для доброго діла :).
На щастя, спорядження в мене за роки мандрування назбиралось достатньо, тому я змогла навіть дещо позичити. І ось ми 8 серпня чекаємо вечірню електричку на приміському у Львові, а далі п'ять довгих годин в поїзді до Воловця. По мірі руху потягу тіні за вікном все густішають, сонце зникає за горизонтом, людей у вагоні стає все менше. Ось ми проминули Скотарське і спостерігаємо за вікном безліч світел - це будівничий майданчик нової гілки тунелю. Тут навіть гуртожитки для працівників побудували і дорогу для техніки. Мало не найбільший проект у Карпатах з тих, що я бачила. А потім тунелі з їх блимаючими лампами і ще кілька станцій. Навіть дозволяємо собі висунутись з вікна, бо у вагоні дуже спекотно. Коли потяг повертає, то видно ряди освітлених його віконечок, та і загалом картинка така, що вартує фотографії. Але путньої фототехніки в нас нема, а смартфон нічого якісного в динаміці вночі не знимкує :(.
Нарешті, Воловець. Я впізнаю його внутрішнім чуттям, вночі і вдень. Знайомий паркан і будівлі. Виходимо. Після нас у вагоні майже нікого не залишається. Троха прогулюємось селом, виходимо на окраїну, ставимо намет. Ромко прямує на пошуки дрів з моїм ліхтариком, а мені він не потрібен. Місяць світить наче прожектор... "Видно, хоч голки збирай...", як то співають у відомій народній пісні. Палимо вечірню ватру.

Тиждень тиші. Чорногора. Польові нотатки. (2-10 липня 2014)

Current music: Теленис – Ni auta Numenna

"Думаю, что вряд ли скоро вернусь в цивилизацию. Природа меня не утомляет. Напротив, я все более наслаждаюсь ее красотой и жизнью странника, которую веду. Я предпочитаю трамваю седло, крыше – звездное небо. Неясный трудный путь в неведомое для меня милее любой мощеной дороги, а глубокий мир природы куда приятней суеты городов. Как ты можешь винить меня за то, что я остаюсь здесь, в месте, которому принадлежу, в котором чувствую единение с миром? Это правда, что мне не хватает общества разумных существ, но среди них так мало с кем можно разделить важные для меня вещи, что я выучился хранить их при себе. Достаточно и того, что я окружен красотою…
Даже из твоих коротких зарисовок мне ясно, что я не смогу выносить рутину и однообразие жизни, которую ты принужден влачить. Не думаю, что когда-либо смогу остепениться. Я уже почерпнул слишком многое из глубин жизни, и что угодно предпочту возврату к прежнему существованию."

Последнее письмо, полученное от Эверетта Рюсса его братом Уолдо, датированное 

11 ноября 1934 года

***

То ж хлопці поїхали у Франківськ, а моя подорож продовжилась. Попуткою я дісталась в Кваси. Водій маршрутки підбирав багато людей, в основному своїх знайомих. Виявилось вони знають і наш стаціонар і завгоспа і сторожів, то ж мене прийняли за свою. Як люблю я за це Закарпаття - тут наче всі один одного знають. І якщо ти з Ясіні, то високо ймовірно, що у Видричці про тебе теж чули. Попри всі здобутки цивілізації люди і далі носять інформацію один про одного на вустах від села до села, повідають історії, троха додають вигадок. А ще тут люблять тих, хто не тримається відсторонено. Говори як тут, знай гори і села, май шо повісти і тебе приймуть за свого, пригОстять, забАвлять.

Мармароси (28 червня - 01 липня 2014)

Щось літо видалось дуже завантаженим і зовсім не натхненним. Тому лише зараз, НАРЕШТІ, дісталась до написання звіту про ще червневий похід. Це майже як "довгими зимовими вечорами"... Тільки ще листопад. Так що я майже вчасно :).Планувати похід на Мармароси ми, як годиться, почали завчасно. Зараз багато говориться про те, що попередню реєстрацію за 10 днів наче відмінили і що нічого тобі не буде. Але ми громадяни свідомі, - якщо це бажано - чого б не зареєструватись? Команда назбиралась величенька (це при тому, що я не дуже люблю коли багато людей) і тому аж до дня виїзду потрібно було вирішувати проблеми з цим пов'язані. Зокрема, і проблему каструлі в якій можна зварити їсти на 7 - 8 людей! Взагалі, це рекордна за кількістю учасників група з тих, що я коли-небудь водила.

Білети на Рахівський поїзд купили. Я склала меню і придбала продуктів. Частину, на щастя, встигла роздати перед виїздом, а більшу довелось пакувати в рюкзак і торбу. Плюс завантаженість в універі і з самою організацією мало не "запізнила" мене на поїзд.

Вірші надобраніч )

Ходити. Лежати. Їсти. Спати.

Дихати в горах прозорим повітрям.
Шум смерек. Лілове ввечері світло.
Ґоґодзі, афини... Воду прИгоршнями черпати.
ЗмерзАти і відігріватись, мороз на шклі розглядати.

Разом з сонцем лягати і прокидатись.
Під ногами пожухла трава і листя
Шурхотять крізь жовтневий сніг.
Зірки мигтять близько-близько,
Небо глибоке і чисте, а нАвколо ні душі.

За тиждень минає три пори року,
І день часом вартУє, як один вгору крок.
В вечірній тиші потріскують тріски,
Гріє душу серце, що поруч іскристе
Обійми ніби кленовий сироп.

Чорногора предвічна.

Норовлива моя Чорногора. Шерсть її дибиться жерепами, ялівцями, смереками і травою полонин. Так любо, йдучи дорогою пригладити чи скуйовдити її наче гриву велетенського полонинського пса. Може вона і не помітить, бо ж я для неї лише плодова мушка, та все ж це спосіб комунікувати.
Тече потічками її кров. Без жадібності дають гори своєї крові напитись, набратись їх сили і глибини. Мільйони років вони існують, дихають, ростуть, а все роздають і роздають всім воду.
Виставляє Чорногора свої ребра з худих боків, стирчать дрібні її кісточки, кам'яні суглоби. Час од часу прикриває себе периною хмар, - жене непрошених гостей.
Норовливий її характер видає жіночу природу. Сьогодні прихильна до тебе, як до любаса, а завтра проганяє холодними вітрами, шмагає дощем чи снігом, наганяє в шию грозою - сердиться. Ніколи не знаєш що може її розгнівити, через те мусиш всіляко годити їй і шанувати, як і жінку, яку любиш.

Про любов.

Чи знайоме вам це відчуття, коли серце починає битись пришвидшено і розширюються зіниці... а подих то перехоплює зовсім то дихаєш частіше? У всьому тілі нервове збудження і таке відчуття ніби трясуться руки і коліна. Почуваєшся водночас солодко і гірко, а всі відчуття натягнені до краю. Хочеться, як герой Гете крикнути "Зупинися мить, бо ти прекрасна!", але з іншого боку хочеться, аби все це не зупинялось, рухалось, змінювалось, тривало. Бо лише ця короткочасність, ця одна-єдина мить, якої більше не буде і додає сили всім почуттям. Лише ця минучість, робить життя нереально коштовним. Все таке чітке і подібне на злизування меду з гострого ножа. Просто ти нарешті починаєш жити не гуртом, а в роздріб.
Я думаю ви вже здогадались про що я :) Про осінь. Таку сліпучо-сонячну осінь в Карпатах. Коли небо таке синє-синє, що аж боляче очам. Коли дерева всі різних барв і відтінків осені. Коли пожухла трава на полонині і останні отари сходять в село. Коли в горах стає тихо без їх дзвіночків, але голосніше дзвенять струмки, мелодійніше свистить у гілках вітер, співають на всі голоси птахи останні свої, прощальні пісні. Курличуть журавлі відлітаючи у вирій. Коли так дуже пахне осіннім опалим листям - найкращим, як на мене, запахом у світі. А йти вгору вже не так спекотно, як влітку. Сонце не пече, а ніжно цілує і пестить. Можна їсти переспілі ягоди  у всій бесконечній кількості - афини, ґоґодзи, лохину, малину, ожину, калину, горобину, збирати ліскові і букові горішки, гриби. Руки стають фіолетово-червоні, а губи солодкі. А ввечір... ввечір стає вже по-справжньому зимно і дубіють пальці. Швидше вистигає в горнятку чай. Хочеться тулитись до компаньйонів, або закутатись в спальник. Натягуєш грубого светра і шапку і так по-особливому гріє ватра. Душу водночас повнить любов і жага до життя, а з іншого боку - почуття минущості, непостійності... і на цьому лезі серце розривається і зцілюється водночас. Кожен вдих такий солодкий і цінний. А очі широко розкриті, бо хочеться спити цієї краси, як можна більше, законсервувати в бурштиновому меді і поставити на чільну поличку у своєму серці... накрити теплим коциком, щоб ніхто не бачив, і, потім, по ложечці смакувати аж до весни... Для мене це і є справжнісінька любов.

Фото, вибачайте, з інтернету, але воно просто точно таке, як треба :)

П.С. 01.03.2015
Знайшовся чисто випадково автор цього чудового фото. Списались у ФБ) Там є ще багато такої краси, то ж ласкаво прошу на завітати на сайт фотограф Віталій Ра.
Або перегляньте галерею на Photographers

Параска, або шлях в тисячу миль

Идти вперёд - значит потерять душевный покой, остаться на месте - значит потерять себя. В самом высоком смысле движение вперёд означает постижение себя.

Сьерен Кьеркегор

Іноді шлях до вершини триває дуже довго. Не просто годинами чи днями. Він може тривати роками. І ця вершина не повинна бути Еверестом в прямому сенсі. Для кожного - свій Еверест. В буддизмі є таке поняття, як "кармічні перешкоди". Кармічні перешкоди - це щось таке умовне і невидиме, що не дає тобі досягти запланованого. Це не стіна і не провалля, це швидше - невідповідність стану розуму до поставленої цілі. Коли ж час настане - тобі відкриється шлях.

Пригадую, той час, коли мій досвід гірських мандрівок рівнявся нулю. В мене не було жодного спорядження. Навіть каремата тоді не було. І надумали ми з +Дижовский Дмитрий  поїхати в гори, але грошей в нас не було, а часу - два дні. То ж ми зустрілись десь на перехресті Стрийська-Наукова і рушили в бік теперішнього Ашану, якого тоді в проекті ще не було. Дійшли пішки до Липників і аж там застопили першу машину, якою доїхали десь до Стрия. Звідти ще двома - до Верхнього Синьовидного. А потім йшли пішки в с. Корчин. Було нереально спекотно і асфальт плавився під ногами. Потім не одразу знайшли потрібний поворот і коли вже темніло вибрали місце просто біля дороги, щоб ночувати. Пам'ятаю, було дуже холодно, спальник в нас був один, але я мала куртку. Замість намету - в нас був великий кульок. Ми мали якийсь дешевий кагор чи просто червоне вино (хоч убийте, а я не пам'ятаю чого це ми вирішили його з собою взяти), якісь грушки і ще щось з їжі. Мені чогось стрельнуло в голову варити глінтвейн, хоча спецій не було, то ж ми покидали ті грушки у вино і вони в ньому варились (експериментувати і готувати їсти я завжди любила). А ще я мала файку і якийсь добрий тютюнець і ми курили фаєчку, а на небі був великий повний місяць. Як йти до Парашки ми так і не зрозуміли. Наступного дня пішли подивитись на водоспад Гуркало і рушили таким самим чином - автостопом додому. Так нам найвища гора Львівщини не підкорилась. І було то десь тоді, коли ми з Дімою лише познайомились, десь мабуть, в році 2009. Потім ми ще багато пережили разом і багато чого навчились. І ось рік 2014, ми в Сколе, доїхали автостопом і ми так само дуже слабо уявляємо куди далі, але ми взяли ціль на Парашку.