Про любов.

Чи знайоме вам це відчуття, коли серце починає битись пришвидшено і розширюються зіниці... а подих то перехоплює зовсім то дихаєш частіше? У всьому тілі нервове збудження і таке відчуття ніби трясуться руки і коліна. Почуваєшся водночас солодко і гірко, а всі відчуття натягнені до краю. Хочеться, як герой Гете крикнути "Зупинися мить, бо ти прекрасна!", але з іншого боку хочеться, аби все це не зупинялось, рухалось, змінювалось, тривало. Бо лише ця короткочасність, ця одна-єдина мить, якої більше не буде і додає сили всім почуттям. Лише ця минучість, робить життя нереально коштовним. Все таке чітке і подібне на злизування меду з гострого ножа. Просто ти нарешті починаєш жити не гуртом, а в роздріб.
Я думаю ви вже здогадались про що я :) Про осінь. Таку сліпучо-сонячну осінь в Карпатах. Коли небо таке синє-синє, що аж боляче очам. Коли дерева всі різних барв і відтінків осені. Коли пожухла трава на полонині і останні отари сходять в село. Коли в горах стає тихо без їх дзвіночків, але голосніше дзвенять струмки, мелодійніше свистить у гілках вітер, співають на всі голоси птахи останні свої, прощальні пісні. Курличуть журавлі відлітаючи у вирій. Коли так дуже пахне осіннім опалим листям - найкращим, як на мене, запахом у світі. А йти вгору вже не так спекотно, як влітку. Сонце не пече, а ніжно цілує і пестить. Можна їсти переспілі ягоди  у всій бесконечній кількості - афини, ґоґодзи, лохину, малину, ожину, калину, горобину, збирати ліскові і букові горішки, гриби. Руки стають фіолетово-червоні, а губи солодкі. А ввечір... ввечір стає вже по-справжньому зимно і дубіють пальці. Швидше вистигає в горнятку чай. Хочеться тулитись до компаньйонів, або закутатись в спальник. Натягуєш грубого светра і шапку і так по-особливому гріє ватра. Душу водночас повнить любов і жага до життя, а з іншого боку - почуття минущості, непостійності... і на цьому лезі серце розривається і зцілюється водночас. Кожен вдих такий солодкий і цінний. А очі широко розкриті, бо хочеться спити цієї краси, як можна більше, законсервувати в бурштиновому меді і поставити на чільну поличку у своєму серці... накрити теплим коциком, щоб ніхто не бачив, і, потім, по ложечці смакувати аж до весни... Для мене це і є справжнісінька любов.

Фото, вибачайте, з інтернету, але воно просто точно таке, як треба :)

П.С. 01.03.2015
Знайшовся чисто випадково автор цього чудового фото. Списались у ФБ) Там є ще багато такої краси, то ж ласкаво прошу на завітати на сайт фотограф Віталій Ра.
Або перегляньте галерею на Photographers

Параска, або шлях в тисячу миль

Идти вперёд - значит потерять душевный покой, остаться на месте - значит потерять себя. В самом высоком смысле движение вперёд означает постижение себя.

Сьерен Кьеркегор

Іноді шлях до вершини триває дуже довго. Не просто годинами чи днями. Він може тривати роками. І ця вершина не повинна бути Еверестом в прямому сенсі. Для кожного - свій Еверест. В буддизмі є таке поняття, як "кармічні перешкоди". Кармічні перешкоди - це щось таке умовне і невидиме, що не дає тобі досягти запланованого. Це не стіна і не провалля, це швидше - невідповідність стану розуму до поставленої цілі. Коли ж час настане - тобі відкриється шлях.

Пригадую, той час, коли мій досвід гірських мандрівок рівнявся нулю. В мене не було жодного спорядження. Навіть каремата тоді не було. І надумали ми з +Дижовский Дмитрий  поїхати в гори, але грошей в нас не було, а часу - два дні. То ж ми зустрілись десь на перехресті Стрийська-Наукова і рушили в бік теперішнього Ашану, якого тоді в проекті ще не було. Дійшли пішки до Липників і аж там застопили першу машину, якою доїхали десь до Стрия. Звідти ще двома - до Верхнього Синьовидного. А потім йшли пішки в с. Корчин. Було нереально спекотно і асфальт плавився під ногами. Потім не одразу знайшли потрібний поворот і коли вже темніло вибрали місце просто біля дороги, щоб ночувати. Пам'ятаю, було дуже холодно, спальник в нас був один, але я мала куртку. Замість намету - в нас був великий кульок. Ми мали якийсь дешевий кагор чи просто червоне вино (хоч убийте, а я не пам'ятаю чого це ми вирішили його з собою взяти), якісь грушки і ще щось з їжі. Мені чогось стрельнуло в голову варити глінтвейн, хоча спецій не було, то ж ми покидали ті грушки у вино і вони в ньому варились (експериментувати і готувати їсти я завжди любила). А ще я мала файку і якийсь добрий тютюнець і ми курили фаєчку, а на небі був великий повний місяць. Як йти до Парашки ми так і не зрозуміли. Наступного дня пішли подивитись на водоспад Гуркало і рушили таким самим чином - автостопом додому. Так нам найвища гора Львівщини не підкорилась. І було то десь тоді, коли ми з Дімою лише познайомились, десь мабуть, в році 2009. Потім ми ще багато пережили разом і багато чого навчились. І ось рік 2014, ми в Сколе, доїхали автостопом і ми так само дуже слабо уявляємо куди далі, але ми взяли ціль на Парашку.

Ґорґани на травневі, або це страшне слово "траверс"

Со мной тоже такое бывает. Смотрю на карту — и вдруг возникает дикое желание отправиться неведомо куда. Как можно дальше от удобств и благ цивилизации. И своими глазами увидеть, какие там пейзажи и что в тех краях вообще происходит. До лихорадки, до дрожи. Но откуда в тебе это желание появилось, никому объяснить не можешь. Любопытство в чистом виде. Ничем не объяснимое вдохновение.

Харуки Мураками

Ото ж нарешті я змогла сісти за написання хоча б кількох рядків про ще травневий похід. Якось останнім часом завали неописаних походів все зростають, а руху в блозі ніякого нема.
То ж було це традиційно - на травневі свята.

01.05.2014

Частина людей вирушила зі Львова в ніч на перше травня - Я, +Дижовский Дмитрий, його брат Микола (нова особистість), +Сергій Поліщук ( ще одна нова особистість серед моїх знайомих). Коли ранішня сірість почала розсіюватись ми вже були в Івано-Франківську. Погода не обіцяла надто багато навіть за прогнозами синоптиків, а на практиці, як це переважно буває - все виглядало навіть гірше. На вокзалі я, як то часто буває, зустріла знайомих. Потім ще. Все ж три вихідні дні - нема чого і думати - всі їдуть в гори. І всі їдуть переважно через "Порт Франківськ" (Т. Прохасько). З маршрутками теж не особливо було щось зрозуміло. Ми ходили і розпитували місцевих де саме зупиняється маршрутка на Калуш. І нас, як то водиться, відсилали з одного краю в інший. Табличок нема. Нарешті, ми здається знайшли де вона зупиняється. Підходить час коли вона мала відправитись вже на Калуш, але я так досі і не бачу нічого подібного. Починаю думати, що ми таки не там стоїмо і може маршрутка от-от рушить,

Пости з фейсбуку для тих хто мене там не читає

Зупевне в природи набагато більше мудрості ніж ми можемо собі уявити. Мені здавалось, що всі риси людей - закладені генетично, дещо моделюються в тривалому процесі виховання (дресирування). А насправді - просто справжні поклики і схильності, які не вписуються в рамки умовних моральних норм витісняються у підсвідоме і згодом призводять до певних видів неврозів і психічних розладів. В будь-якому випадку - поведінка людини видавалась мені чимось більш-менш константним, сформованим протягом тривалого часу, певним чином прогнозованим явищем. Проте, останні кілька тижнів провели для мене особисту революцію, аналогічну до зміни погляду на еволюцію видів. Мабуть, в людини закладені кілька "профілів" поведінки. Один з них установлений по замовчуванню, а інші - активізуються лише за наявності певного чинника чи специфічних умов і часто неймовірно відрізняються від стандарту.

Так от трохи про еволюцію. (це щоб ваш шаблон про нудний універ троха поруйнувати)

Карпати для мене - це...

Навчись слухати, і все навколо стане твоїм вчителем. 

(Будда)

Можно учиться смирению

У стертых ногами придорожных камней 

(БГ)

А все ж Карпати - не рівнина! Їх безконечна кількість поєднань нахилів поверхні, текстур, форм і кольорів не можуть залишити байдужим. Неймовірні комбінації рослинності і геологічних утворень, для пікантності присипані намистинками диких звірів з ниточками слідів. Годинами можна спостерігати єдиний ландшафт, вивчати його за різного часу доби і погоди, щораз відкривати нове. Чи можна знайти щось, що викликає більший захват, ніж коли стоїш на вершині, а під тобою горами сунуть великі тіні від хмар, кучерявляться букові ліси і пнуться гострими верхами смереки? Хіба можна знайти  гарнішу музику на світі, ніж та, яку чуєш коли раненько, затуманену тишу, десь здалека прорізають солодкі згуки отари і ось з'являються вірні полонинські пси, а заспаний ліс прокидається, голосніше шумить струмок і вже сотні маленьких копит тупочуть по річковому камінні, а дзвіночки - усі такі різні перескокують своїми згуками між схилами гір...Отара говорить, покрикують вівчарі, носяться навколо білі, наче кучугури снігу, вівчарські охоронці. Де бачили ви щось гарніше за заквітчану луку? Де чули кращий запах за ранкове гірське повітря?
Гори - вони, як великі живі істоти - дихають, мріють, мають настрій. Не можна ходити по них, як по бездушному каменю. Кожним кроком треба промовляти до них, прислухатись, чи не нашкодиш їм, чи не дошкуляєш, як та скалка, чи не відволікаєш від важливих дум. П'ючи з джерела - нехай переповнить тебе вдячність, за те, що ці споконвічні велетні дарують тобі свою кров і свою силу. Ніколи не зневажай воду, а надто у горах.
Мандруючи ніколи не нарікай. Практикуй прийняття і скромність. Дозволь дощу падати, а сонцю палити твоє тіло - від того всі хвороби тебе покинуть, а в розум вступить ясність. Не гребуй сном на твердій землі, а прийми її, дозволь наповнити своєю силою. Залиш годинника і орієнтуйся по сонцю - воно одне визначає ритми тутешнього життя. Як вся природа почне стихати, то і ти знай - час лаштуватись до сну.
Не бійся дикого звіра, бо нема страшнішого за людину, тому радій самоті, чи ненав'язливій невеликій компанії. Більше мовчи і слухай, менше говори і відкриється тобі велика мудрість, якої не вичитаєш ні в одній книзі. Уподібнись навколишньому середовищу, прислухайся до природи, відкинь своє его і стань м'яким і пластичним - дозволь ліпити себе скелям і лукам, лісам і стежкам - їх мудрість безпомильна і надзвичайно глибока. Нічого не бійся, і хоч часом здаватиметься що зараз ти можеш зникнути безслідно, насправді - це просто трошки менше стало в ефірі твого "я", трошки менше шуму, трошки менше затьмарень. З часом ти заспокоїшся і помітиш власну єдність зі світом, і що його мудрість - це твоя мудрість, а твоя - його. І немає більше розділення на "я" та "інше" - є лише один великий потік, який називається "життя".

Сонячне Закарпаття. Хуст і долина нарцисів.

Пройшов рівно місяць, як я добралась до свого блогу. Хочу поділитися як ми їздили в кінці квітня на Закарпаття. Поїхати в долину нарцисів я планувала вже давно, та все ніяк не виходило. Навіть кілька разів записувалась на екскурсію, але потім ці екскурсії відміняли з різних причин. Цього року я вирішила, що досить сподіватись на когось і що найнадійніший спосіб отримати купу позитивних незабутніх вражень від поїздки - це організувати її самостійно. Як виявилось, з університету теж планували провести екскурсію в долину нарцисів, але я вже твердо намірилась їхати окремо. Окрім того, довго теліпатись в автобусі я не люблю. Тим більше в жару. Тим більше заради дуже короткої програми. З Дімою ми домовились давно. А от і ще з Лєною поговорила і вона вирішила приєднатись. Купили квитки на потяг до Хуста і потім того ж дня до Львова. План був наступний - зі Львова їдемо в суботу ввечір, а вранці в неділю ми вже в Хусті. Можна нормально виспатись і буде досить часу погуляти по місту. В програмі - відвідини Хустського замку, прогулянка центральною частиною міста. Потім ми мали зустрітись в долині нарцисів з групою, яка буде їхати з університету автобусом. Разом погуляти по долині нарцисів і поїхати з ними на Новоселиську сироварню на екскурсію, а потім самостійно повернутись в Хуст і їхати потягом додому (в 19:00 виїжджаємо і вранці в понеділок у Львові).
Отже ми сіли в потяг ввечір суботи. Трошки поговорили і лягли спати, бо треба було рано вставати наступного дня.

Ранок.

Кострича-Кукул-Яблуниця 07-09 березня 2014. Відкриття сезону

Не мало - не багато, а майже місяць пройшов, як я нарешті змогла сісти до написання цієї історії. І якщо бути скурпульозним то почалась ця історія вже давно, ще в році 2013. Знайшлися якось люди на просторах блогу Про Походи, списались потім у фейсбуці, говорили-балакали, обмінювались фотографіями, навіть надумали спільну мандрівку, але була вже пізня осінь, тож глобальні плани переїхали на рік наступний. Зима, як знаєте, видалась теплою, малосніжною, тому аби відпочити від нагнітання атмосфери "нашими" і "не нашими" ЗМІ вирішила я поїхати в гори, на два місяці раніше відкриваючи сезон, ніж зазвичай. А було то восьме березня. Було багато, "але", як то зазвичай буває, але я все ж сіла на поїзд у Львові, який прямував до Івано-Франківська, та ще й не сама, а з +Дижовский Дмитрий, якого ви певно вже дуже добре знаєте, по моїх розповідях і фотографіях. Там ми кукали-бомжували, їли просто гидосну їжу, яка залишилась в забігайлівці на залізничному вокзалі, трохи спали на лавках на автостанції і чекали на +павло артемишин. Нарешті "утро доброє"! Поснідали в тій же таки забігалівці на вокзалі, але вже був вибір великий і харчі свіжі. Було навіть смачно. Сіли на маршрутку і поїхали... А їхали ми довго. Мабуть з три години. Народу в маршрутці було купа, хоч то було 7 березня - будній день. Нарешті щастя невимовне - висідаємо на Кривопільському перевалі. Перевдягаємось тут же на зупинці, натягаємо бахіли, навіть шапку, шалик і рукавиці - бо в маршрутці всі кінцівки заніміли і мені здавалось, що дуже холодно, фотографуємось на старті і рушаємо.