Вірші надобраніч )

Ходити. Лежати. Їсти. Спати.

Дихати в горах прозорим повітрям.
Шум смерек. Лілове ввечері світло.
Ґоґодзі, афини... Воду прИгоршнями черпати.
ЗмерзАти і відігріватись, мороз на шклі розглядати.

Разом з сонцем лягати і прокидатись.
Під ногами пожухла трава і листя
Шурхотять крізь жовтневий сніг.
Зірки мигтять близько-близько,
Небо глибоке і чисте, а нАвколо ні душі.

За тиждень минає три пори року,
І день часом вартУє, як один вгору крок.
В вечірній тиші потріскують тріски,
Гріє душу серце, що поруч іскристе
Обійми ніби кленовий сироп.

Чорногора предвічна.

Норовлива моя Чорногора. Шерсть її дибиться жерепами, ялівцями, смереками і травою полонин. Так любо, йдучи дорогою пригладити чи скуйовдити її наче гриву велетенського полонинського пса. Може вона і не помітить, бо ж я для неї лише плодова мушка, та все ж це спосіб комунікувати.
Тече потічками її кров. Без жадібності дають гори своєї крові напитись, набратись їх сили і глибини. Мільйони років вони існують, дихають, ростуть, а все роздають і роздають всім воду.
Виставляє Чорногора свої ребра з худих боків, стирчать дрібні її кісточки, кам'яні суглоби. Час од часу прикриває себе периною хмар, - жене непрошених гостей.
Норовливий її характер видає жіночу природу. Сьогодні прихильна до тебе, як до любаса, а завтра проганяє холодними вітрами, шмагає дощем чи снігом, наганяє в шию грозою - сердиться. Ніколи не знаєш що може її розгнівити, через те мусиш всіляко годити їй і шанувати, як і жінку, яку любиш.

Про любов.

Чи знайоме вам це відчуття, коли серце починає битись пришвидшено і розширюються зіниці... а подих то перехоплює зовсім то дихаєш частіше? У всьому тілі нервове збудження і таке відчуття ніби трясуться руки і коліна. Почуваєшся водночас солодко і гірко, а всі відчуття натягнені до краю. Хочеться, як герой Гете крикнути "Зупинися мить, бо ти прекрасна!", але з іншого боку хочеться, аби все це не зупинялось, рухалось, змінювалось, тривало. Бо лише ця короткочасність, ця одна-єдина мить, якої більше не буде і додає сили всім почуттям. Лише ця минучість, робить життя нереально коштовним. Все таке чітке і подібне на злизування меду з гострого ножа. Просто ти нарешті починаєш жити не гуртом, а в роздріб.
Я думаю ви вже здогадались про що я :) Про осінь. Таку сліпучо-сонячну осінь в Карпатах. Коли небо таке синє-синє, що аж боляче очам. Коли дерева всі різних барв і відтінків осені. Коли пожухла трава на полонині і останні отари сходять в село. Коли в горах стає тихо без їх дзвіночків, але голосніше дзвенять струмки, мелодійніше свистить у гілках вітер, співають на всі голоси птахи останні свої, прощальні пісні. Курличуть журавлі відлітаючи у вирій. Коли так дуже пахне осіннім опалим листям - найкращим, як на мене, запахом у світі. А йти вгору вже не так спекотно, як влітку. Сонце не пече, а ніжно цілує і пестить. Можна їсти переспілі ягоди  у всій бесконечній кількості - афини, ґоґодзи, лохину, малину, ожину, калину, горобину, збирати ліскові і букові горішки, гриби. Руки стають фіолетово-червоні, а губи солодкі. А ввечір... ввечір стає вже по-справжньому зимно і дубіють пальці. Швидше вистигає в горнятку чай. Хочеться тулитись до компаньйонів, або закутатись в спальник. Натягуєш грубого светра і шапку і так по-особливому гріє ватра. Душу водночас повнить любов і жага до життя, а з іншого боку - почуття минущості, непостійності... і на цьому лезі серце розривається і зцілюється водночас. Кожен вдих такий солодкий і цінний. А очі широко розкриті, бо хочеться спити цієї краси, як можна більше, законсервувати в бурштиновому меді і поставити на чільну поличку у своєму серці... накрити теплим коциком, щоб ніхто не бачив, і, потім, по ложечці смакувати аж до весни... Для мене це і є справжнісінька любов.

Фото, вибачайте, з інтернету, але воно просто точно таке, як треба :)

П.С. 01.03.2015
Знайшовся чисто випадково автор цього чудового фото. Списались у ФБ) Там є ще багато такої краси, то ж ласкаво прошу на завітати на сайт фотограф Віталій Ра.
Або перегляньте галерею на Photographers

Параска, або шлях в тисячу миль

Идти вперёд - значит потерять душевный покой, остаться на месте - значит потерять себя. В самом высоком смысле движение вперёд означает постижение себя.

Сьерен Кьеркегор

Іноді шлях до вершини триває дуже довго. Не просто годинами чи днями. Він може тривати роками. І ця вершина не повинна бути Еверестом в прямому сенсі. Для кожного - свій Еверест. В буддизмі є таке поняття, як "кармічні перешкоди". Кармічні перешкоди - це щось таке умовне і невидиме, що не дає тобі досягти запланованого. Це не стіна і не провалля, це швидше - невідповідність стану розуму до поставленої цілі. Коли ж час настане - тобі відкриється шлях.

Пригадую, той час, коли мій досвід гірських мандрівок рівнявся нулю. В мене не було жодного спорядження. Навіть каремата тоді не було. І надумали ми з +Дижовский Дмитрий  поїхати в гори, але грошей в нас не було, а часу - два дні. То ж ми зустрілись десь на перехресті Стрийська-Наукова і рушили в бік теперішнього Ашану, якого тоді в проекті ще не було. Дійшли пішки до Липників і аж там застопили першу машину, якою доїхали десь до Стрия. Звідти ще двома - до Верхнього Синьовидного. А потім йшли пішки в с. Корчин. Було нереально спекотно і асфальт плавився під ногами. Потім не одразу знайшли потрібний поворот і коли вже темніло вибрали місце просто біля дороги, щоб ночувати. Пам'ятаю, було дуже холодно, спальник в нас був один, але я мала куртку. Замість намету - в нас був великий кульок. Ми мали якийсь дешевий кагор чи просто червоне вино (хоч убийте, а я не пам'ятаю чого це ми вирішили його з собою взяти), якісь грушки і ще щось з їжі. Мені чогось стрельнуло в голову варити глінтвейн, хоча спецій не було, то ж ми покидали ті грушки у вино і вони в ньому варились (експериментувати і готувати їсти я завжди любила). А ще я мала файку і якийсь добрий тютюнець і ми курили фаєчку, а на небі був великий повний місяць. Як йти до Парашки ми так і не зрозуміли. Наступного дня пішли подивитись на водоспад Гуркало і рушили таким самим чином - автостопом додому. Так нам найвища гора Львівщини не підкорилась. І було то десь тоді, коли ми з Дімою лише познайомились, десь мабуть, в році 2009. Потім ми ще багато пережили разом і багато чого навчились. І ось рік 2014, ми в Сколе, доїхали автостопом і ми так само дуже слабо уявляємо куди далі, але ми взяли ціль на Парашку.

Ґорґани на травневі, або це страшне слово "траверс"

Со мной тоже такое бывает. Смотрю на карту — и вдруг возникает дикое желание отправиться неведомо куда. Как можно дальше от удобств и благ цивилизации. И своими глазами увидеть, какие там пейзажи и что в тех краях вообще происходит. До лихорадки, до дрожи. Но откуда в тебе это желание появилось, никому объяснить не можешь. Любопытство в чистом виде. Ничем не объяснимое вдохновение.

Харуки Мураками

Ото ж нарешті я змогла сісти за написання хоча б кількох рядків про ще травневий похід. Якось останнім часом завали неописаних походів все зростають, а руху в блозі ніякого нема.
То ж було це традиційно - на травневі свята.

01.05.2014

Частина людей вирушила зі Львова в ніч на перше травня - Я, +Дижовский Дмитрий, його брат Микола (нова особистість), +Сергій Поліщук ( ще одна нова особистість серед моїх знайомих). Коли ранішня сірість почала розсіюватись ми вже були в Івано-Франківську. Погода не обіцяла надто багато навіть за прогнозами синоптиків, а на практиці, як це переважно буває - все виглядало навіть гірше. На вокзалі я, як то часто буває, зустріла знайомих. Потім ще. Все ж три вихідні дні - нема чого і думати - всі їдуть в гори. І всі їдуть переважно через "Порт Франківськ" (Т. Прохасько). З маршрутками теж не особливо було щось зрозуміло. Ми ходили і розпитували місцевих де саме зупиняється маршрутка на Калуш. І нас, як то водиться, відсилали з одного краю в інший. Табличок нема. Нарешті, ми здається знайшли де вона зупиняється. Підходить час коли вона мала відправитись вже на Калуш, але я так досі і не бачу нічого подібного. Починаю думати, що ми таки не там стоїмо і може маршрутка от-от рушить,

Пости з фейсбуку для тих хто мене там не читає

Зупевне в природи набагато більше мудрості ніж ми можемо собі уявити. Мені здавалось, що всі риси людей - закладені генетично, дещо моделюються в тривалому процесі виховання (дресирування). А насправді - просто справжні поклики і схильності, які не вписуються в рамки умовних моральних норм витісняються у підсвідоме і згодом призводять до певних видів неврозів і психічних розладів. В будь-якому випадку - поведінка людини видавалась мені чимось більш-менш константним, сформованим протягом тривалого часу, певним чином прогнозованим явищем. Проте, останні кілька тижнів провели для мене особисту революцію, аналогічну до зміни погляду на еволюцію видів. Мабуть, в людини закладені кілька "профілів" поведінки. Один з них установлений по замовчуванню, а інші - активізуються лише за наявності певного чинника чи специфічних умов і часто неймовірно відрізняються від стандарту.

Так от трохи про еволюцію. (це щоб ваш шаблон про нудний універ троха поруйнувати)

Карпати для мене - це...

Навчись слухати, і все навколо стане твоїм вчителем. 

(Будда)

Можно учиться смирению

У стертых ногами придорожных камней 

(БГ)

А все ж Карпати - не рівнина! Їх безконечна кількість поєднань нахилів поверхні, текстур, форм і кольорів не можуть залишити байдужим. Неймовірні комбінації рослинності і геологічних утворень, для пікантності присипані намистинками диких звірів з ниточками слідів. Годинами можна спостерігати єдиний ландшафт, вивчати його за різного часу доби і погоди, щораз відкривати нове. Чи можна знайти щось, що викликає більший захват, ніж коли стоїш на вершині, а під тобою горами сунуть великі тіні від хмар, кучерявляться букові ліси і пнуться гострими верхами смереки? Хіба можна знайти  гарнішу музику на світі, ніж та, яку чуєш коли раненько, затуманену тишу, десь здалека прорізають солодкі згуки отари і ось з'являються вірні полонинські пси, а заспаний ліс прокидається, голосніше шумить струмок і вже сотні маленьких копит тупочуть по річковому камінні, а дзвіночки - усі такі різні перескокують своїми згуками між схилами гір...Отара говорить, покрикують вівчарі, носяться навколо білі, наче кучугури снігу, вівчарські охоронці. Де бачили ви щось гарніше за заквітчану луку? Де чули кращий запах за ранкове гірське повітря?
Гори - вони, як великі живі істоти - дихають, мріють, мають настрій. Не можна ходити по них, як по бездушному каменю. Кожним кроком треба промовляти до них, прислухатись, чи не нашкодиш їм, чи не дошкуляєш, як та скалка, чи не відволікаєш від важливих дум. П'ючи з джерела - нехай переповнить тебе вдячність, за те, що ці споконвічні велетні дарують тобі свою кров і свою силу. Ніколи не зневажай воду, а надто у горах.
Мандруючи ніколи не нарікай. Практикуй прийняття і скромність. Дозволь дощу падати, а сонцю палити твоє тіло - від того всі хвороби тебе покинуть, а в розум вступить ясність. Не гребуй сном на твердій землі, а прийми її, дозволь наповнити своєю силою. Залиш годинника і орієнтуйся по сонцю - воно одне визначає ритми тутешнього життя. Як вся природа почне стихати, то і ти знай - час лаштуватись до сну.
Не бійся дикого звіра, бо нема страшнішого за людину, тому радій самоті, чи ненав'язливій невеликій компанії. Більше мовчи і слухай, менше говори і відкриється тобі велика мудрість, якої не вичитаєш ні в одній книзі. Уподібнись навколишньому середовищу, прислухайся до природи, відкинь своє его і стань м'яким і пластичним - дозволь ліпити себе скелям і лукам, лісам і стежкам - їх мудрість безпомильна і надзвичайно глибока. Нічого не бійся, і хоч часом здаватиметься що зараз ти можеш зникнути безслідно, насправді - це просто трошки менше стало в ефірі твого "я", трошки менше шуму, трошки менше затьмарень. З часом ти заспокоїшся і помітиш власну єдність зі світом, і що його мудрість - це твоя мудрість, а твоя - його. І немає більше розділення на "я" та "інше" - є лише один великий потік, який називається "життя".