Видіння

Варила собі вареники з чорницями і в якийсь момент вони нагадали мені китів... Китів, що помирають... Чорничний сік витікав через дрібні пошкодження тіста і вода ставала фіолетовою, а коли вареники підносились до поверхні води на деяких можна було побачити цівки яскраво червоного соку... Вода кипіла і кити з моєї уяви хлюпались і вдарялись один об одного, кричали на своїй мові і наближались до смерті... Я не змогла більше терпіти їх крики і виловила вареники в тарілку - вони враз знову стали варениками. Мабуть у мене щось з психікою?

Колись мені бабця казала, що бачила в центрі Львова як великою машиною везли здоровенну рибину, що аж хвіст звисав і волочився по асфальту. Не думаю що то міг би бути кит, бо до моря від Львова надто далеко, та і не  водяться кити в Чорному морі. Мабуть то був сом. Але коли мені було шість то така історія мене дуже вразила і я уявила собі того сома розміром з кита.. Ще також є історії про сомів-людожерів.


Джерело фото - стаття про смерть кита на Тайванському узбережжі: http://www.dezinfo.net/foto/8290-pochemu-umer-kit-3-foto.html\

а тут є записи звуків, які видають кити: http://get-tune.net/?a=music&q=%D0%C5%CB%C0%CA%D1+%96+%C7%E2%F3%EA%E8+%EF%F0%E8%F0%EE%E4%FB+%EF%E5%F1%ED%FF+%EA%E8%F2%E0

«Куда ведет меня то, что я делаю каждый день?»

«Куда ведет меня то, что я делаю каждый день?»

• Куда ведет тебя то, что ты не сделал сегодня зарядку?
• Куда ведет тебя нездоровая пища?
• Куда ведет тебя нелюбимая работа?
• Куда ведет тебя постоянная ложь самому себе?
• Куда ведет тебя то что ты отрицаешь пользу коана «Куда ведет меня то, что я делаю каждый день?»

взято тут: http://ezoman.in.ua/tag/%D0%B4%D0%B7%D0%B5%D0%BD-2

Просто.. Ложки не існує, Нео.

однажды наступает такой момент,
когда что-то щёлкает,
и ты начинаешь смотреть на всё
совсем другими глазами.

Сакральный олень

Іноді буває однозначне якесь розуміння подвійності свідомості.. Все, що ми сприймаємо і що думаємо якесь досить одноманітне і однобоке, а також часом до абсурду відносне. Якщо хтось би поставив собі на меті зараз зустрітись з тими речами, які вражали його колись в дитинстві, то помітив би разючу відмінність між тим як сприймав це колись і як бачить це тепер. Все, що видавалось загадковим і велетенським, стало мізерним і просто ностальгічним, вийняткові речі - непотрібними і лише дещо ще має хоч якийсь сенс. Але чому? Чому навіть та сама дорога, коли ти проходиш її вдруге підряд видається набагато коротшою? Якщо припустити навіть, що ти справді йдеш по дорозі і що вона впринципі існує, то є багато факторів, які направду ніяк не впливають на дорогу, але суттєво впливають на наше уявлення про неї, як то погода, пора року, настрій, час доби, освітленість... З того всього можна зрозуміти, що наше світосприйняття в кожну конкретну секунду часу на пряму залежить від багатьох факторів, які чисто об'єктивно ніякого значення не мають. Буває, що в якийсь момент звичайне місце, повз яке проходиш щодня - вражає  тебе на стільки, що ти просто не можеш не зупинитись, не вклякнути від здивування. Буває і так, що дивовижні речі зовсім не чіпляють тебе, наче ти десь дуже далеко.. Чи може сказати - глибоко?

Мені часом видається що люди подібні на колодязі - по перше світосприйняття отаке досить тунельне... а по-друге - іноді можна так зануритись в себе, що перестаєш помічати плин часу та і взагалі, - перестаєш помічати що дихаєш, думаєш, існуєш... Але чим дужче я намагаюсь вловити в чому суть - тим швидше воно вислизає від мене.. Тому, мабуть, єдине рішення - користуватись першим враженням від кожного окремого досвіду. Просто істина десь поруч, але її ніяк не вхопиш.. Отакі от заплутані думки.

Підбірка фото до теми

А яку пілюлю вибереш ти?

It`s a time to say goodbye

то, что должно,
обязательно случится.

 Бувають такі дні коли все йде не так як треба. Коли рвуться всі фєнічки, їдуть геть друзі, ламаються тролейбуси і маршрутки, падає дощ і злипається волосся. Буває коли тобі просто душероздираюче сумно, хоч наче нічого і не сталось. Я завжди казала собі, коли хтось їхав далеко, що не варто через це надто переживати, бо ж людина не зникає в невідомість, не розвіюється на попіл - вона продовжує існувати, просто десь інде, просто трохи далі ніж завше.. І навіть коли люди помирають - вони не зникають. Що причина смутку за кимось - наше власне его, яке дбає лише за себе і зовсім не хоче думати про когось... Але виявляється бувають такі ситуації, коли залізна логіка розбивається об почуття, як маленький кораблик розбиває шторм об бетонний причал. Є такі моменти коли більш за все хочеться взяти себе в руки, але сльози котяться по обличчю без упину. Єдине що залишається - втирати їх рукавом синьої футболки і робити вигляд наче тобі пилюка в око попала, слухати музику на повну гучність і боротись з бажанням віддати людині з собою все, що маєш. Не лише браслети, сорочки і перстені, а вийняти серце і яка вже там є, але душу і віддати, втиснути в долоні... Бо спиняти не можеш, не маєш права, але і відпускати не знаходиш сил. Просто... так..
Просто не йди. Не зникай.

ריס

Clint Mansell – The wrestler OST

Sarah Brightman & Andrea Bocelli – Time To Say Goodbye

photo-experiment-s

Вже досить давно мрію про одну приємну річ... а власне про фотокамеру Сanоn AT-1. І ніби і коштує вона на інтернет-аукціоні не дорого і ніби і гроші в мене є... Хоч сам корпус потягне мало не цілу мою стипендію, а все ж... І якось ніяк руки не доходять... І якось ніяк не складається.
А якщо говорити про останні кілька тижнів то я вже і не знаю чого я хочу. Якось все так індиферентно. Стан тупого завтику на нічому. Може давня мрія мене б збудила... Але то треба аж дві стипендії. Бо на другу треба буде купити батарейки, об'єктив і плівку... Sad.. So sad.

photoexperiments

v-sna. Хочеться фотографувати.

Слива.

Я сплю і мені сниться одне-єдине слово, яке отак ніби зависло у мене перед очима - це слово "Данціж" і я знову і знову прочитую його для себе. Я прокидаюсь і мені з голови все не йде оте нав'язливе "filipendula... filipendula...". Я вже й не пам'ятаю відки воно взялося таке надоїдливе і що означало. Вдягаю того светра, що носила коли мені було шість чи сім років і всі слова ніби зникають. Сиджу якийсь час у безслівному вакуумі і знову вибираюся назовні, бо ж не можна дозволяти собі стільки байдикувати, бо ж не можна залишити розум без слів на довго, а то він всохнеться і випаде через очницю, наче кісточка від сливи... Сливи.. дивовижні плоди... Завжди видавалися мені надзвичайно загадковими. Але лише такі троха подовгасті і обов'язково сливові на запах і смак... темні і ніби пухнасті від воскового нальоту... А потреш - блищить наче на торті з галярети.
Я пам'ятаю в нас в саду була одна слива і на ній ніколи не бувало плодів. Вона щороку зацвітала гарними білими квітками і я все чекала.. сподівалася, що побачу на ній сливи. Але коли приходив кінець літа то жодної сливи на ній не знаходили. Але пам'ятаю якось раз ми побачили на гілці три плоди. Одна сливка зігнила вже на дереві, але дві були ще цілком добрі, тож ми забрали їх додому, помили, обтерли вафельним рушником і порівну розділили між усіма.. Того дня я була щаслива і вдячна.. мені видавалось наче відбулося щось надзвичайне. А наступного дня ми побачили, що на вершечку є ще сливки, але надто високо, щоб дістати з землі, а дерево надто тонке, щоб певно сперти на нього яку драбину. Так сливки і залишились на дереві. Втім я так дуже сливи ніколи і не їла.. мабуть не навчили мене, що то смачно, а може мені завжди видаватимуться священними сливи з того дерева в нашому саду, поруч з якими всі інші просто втрачають сенс.